Чарівна дівчина, що двічі поборола рак, волонтер, співзасновниця та співвласниця студії карвінгу, щаслива дружина та мама Таша Шапіро ділиться з Lady Million своєю дивовижною історією. Як не зламатися від страшного діагнозу? Як побороти свої страхи та сумніви? Як піти проти вказівок лікарів та народити омріяну дочку? Як стати успішною та щасливою, незважаючи на мінливості життя? На всі ці питання змогла відповісти наша тендітна, але неймовірно сильна героїня.
•
•
В УКРАЇНІ ДОСІ ПАНУЄ КАНЦЕРОФОБІЯ
Життя випробовувало тебе неодноразово. І ти одна з небагатьох в Україні, хто не боїться про це розповідати відверто та без прикрас. Розкажи свою історію боротьби з хворобою.
Вперше я дізналася про свій онкодіагноз у 2006 році. Мені тоді було 22 роки. Я завжди була здоровою, але почала погано себе почувати, швидко втомлюватися. У той час в Україні ще й близько не було нормальної комунікації на ці теми. У суспільстві панувала канцерофобія, котру й досі не побороли в Україні. На онкотеми було не прийнято розмовляти. Про це тільки шепотілися.
Користування інтернетом ще не було настільки розповсюджено, як зараз. Тому поширювалося багато міфів. Можна було почути, наприклад, що рак розповсюджується повітряно-крапельним шляхом. Або ще щось на кшталт цього. До того ж, дідуся та бабусю забрали онкозахворюваня, і моя мама залишилась сиротою. Тож для мене рак дорівнював смертному вироку, як і для всіх інших, хто стикався з ним. Про приклади одужання ніхто не чув. Бо ті, хто вижив, не говорили про це.
•
•
Першого разу в мене діагностували лімфому Ходжкіна (злоякісне захворювання лімфоїдної тканини) другої стадії. Тоді ми обійшлися без зовнішньої допомоги. Про моє лікування знали тільки близькі. Я лікувалася за власний кошт в Україні. Витрачала всі зароблені гроші. Дуже важко було спілкуватися з оточуючими. Не раз стикалася з тим, що коли люди дізнаються про твій діагноз, вони могли сказати, що я сама винна в тому, що захворіла на рак. Могли говорити в очі, що рак в мене – за гріхи мої або моїх батьків. Тобто людина в нашому суспільстві отримує колосальний стрес не лише від почутого в лікарні діагнозу, але й від спілкування з оточуючими. Звичайно, онкохворий починає замикатися в собі та тонути в своїх страхах і стресах. І вважати, що він все одно помре.
Яким було твоє життя до діагнозу, і як воно змінилося після?
Я жила звичайним життям, яке особливо нічим не відрізнялось від життя інших людей. Була своя програма, яку я виконувала. Я працювала без відпусток, збирала кошти на квартиру, мріяла про кохання та дітей. Не подорожувала, бо накопичувала гроші. Ці накопичення пішли на лікування.
•
•
Навіть коли я лікувалася, намагалась вести активне життя. Вчилася, працювала, здавала на права водія. Тепер, коли я вже обізнана в питаннях онкології, розумію, що перенавантажувала себе. Цього не варто робити. В цей важкий період родина може взяти частину обов’язків на себе, тому не треба робити щось через силу, і можна дозволити їм допомогти. Мені було просто страшно випасти з життя. Та не було людини, котра б могла сказати: «Таша, зупинись. Подивись на сонце, на небо. Видохни. Відпочинь».
ЛІКАРІ ТИСНУЛИ НА МЕНЕ: НЕ НАРОДЖУЙ
Як ти дізналася про рак вдруге? Під час діагнозу ти дізналась, що вагітна. Як ти наважилася народити дитину? Як проходила вагітність?
Після лікування протягом якогось часу має наступити поліпшення стану пацієнта. А в мене цього не сталося. Я погано себе почувала.
Я почала багато читати про свій діагноз та про лікування за кордоном. Вирішила всі свої заощадження витратити на діагностику в Ізраїлі. Там у двох лікарнях мені поставили діагноз ранній рецидив і пропонували зробити ТКМ (трансплантацію кісткового мозку). Я почала розмовляти про свій діагноз з пацієнтами, лікарями. І зовсім не розуміла, як діяти, бо у пацієнтів досвід був різний – як поганий, так і хороший. Лікарі рекомендували кожен своє. Я вагалася з лікуванням, бо вже розуміла підступність раку і те, що третього шансу може не бути...
•
•
Але я була зовсім молодою дівчиною. Життя проходило скрізь пальці, а я не знала, як його втримати. Дуже хотілося нормального життя, стосунків без страху. Тоді я почала зустрічатися з хлопцем, з котрим до цього довго вела листування. Закохалася. І, як у славнозвісному фільмі «Солодкий листопад», вирішила, що моя доля буде така, як у головної героїні, що померла в коханні. Але в когось «зверху» були зовсім інші плани щодо мене.
Через чотири місяці я незаплановано завагітніла. Шансів на це було дуже мало, але це сталося. Про дитину я завжди мріяла, але мріяла про це при зовсім інших обставинах.
В таких ситуаціях дуже важливо, щоб людина була повною мірою проінформованою та ознайомленою з усіма ризиками. Пацієнт сам має приймати рішення, як йому бути. Мої лікарі не давали моїй дитині жодного шансу народитись. Не тому, що в мене був критичний стан, або через моє погане самопочуття, а через такі вказівки в совкових протоколах. Хоча за кордоном це нормальна практика, коли матері надають підтримку та шанс виносити та народити немовля. Тому в мене було два варіанти: робити аборт та лягати на лікування під тиском лікарів, або відкласти лікування на 9 місяців та виносити дитину, взявши на себе всю відповідальність. Я обрала другий варіант. Бо розуміла, що після аборту я не зможу з цим жити. Згодом, вже коли мене оглядали лікарі, мені сказали, що в мене була внутріутробна патологія. Якщо б я зробила цей крок, то вже ніколи б не змогла народити дитину.
Вагітність проходила добре. Крім сильного токсикозу, я почувалася відмінно. Рак наче завмер. Народила я сама, і Ніка з’явилася на світ здоровою. Але народження доньки запустило агресію мого раку, і мені ставало дедалі гірше. Стан був важкий. В мене діагностували вже третю стадію раку.
•
•
МОЯ ДОЧКА ВРЯТУВАЛА МЕНІ ЖИТТЯ
Коли Ніка була ще зовсім немовлям, ти залишилася без підтримки біологічного батька дитини і продовжувала боротьбу з хворобою. Що надихало тебе не здаватися та рухатися далі?
Ніка надихнула мене на боротьбу. Вона була така маленька та беззахисна!.. Я розуміла, що маю бути з нею та захищати її, доглядати. Розуміла, що вона потребує мене та моєї любові. Тому я мала вижити заради неї.
Тоді завдяки моїм двом подругам розпочалася велика кампанія зі збору коштів на моє лікування. Я ніколи нічого не просила, але коли зрозуміла, що можу більше не побачити доньку, просто розплакалася перед камерою та попрохала людей допомогти грошима на лікування. Після виходу відео на телебаченні дуже багато людей надіслали допомогу. Так я змогла поїхати до США та півроку лікувалася там. І я перемогла.
Зараз твоїй дочці вже 8 років, а ти в цьому році відсвяткувала 6 років ремісії. Яке зараз твоє життя? З чого ти починаєш кожен свій день?
Звичайно, окнодіагноз дуже міняє людину та спосіб її мислення. Я дуже змінилася під час цієї боротьби. Позбавилася багатьох страхів, комплексів, сумнівів, почала жити в гармонії з собою та оточуючим світом. Стала приділяти увагу здоровому харчуванню та спортивним навантаженням.
Я вийшла заміж вдруге. В моєї доньки чудовий батько, який ставиться до неї, як до рідної.
Зараз я живу повним насиченим життям. Я дуже радію кожному дню і ціную життя. Багато сміюся та завжди все намагаюся сприймати позитивно. В моєму житті немає зайвих людей та справ. Щаслива в шлюбі. Щаслива в своєму бізнесі – ми з партнером Наталією Донською заснували студію карвінгу. Це фігурне різьблення на продуктах харчування, створення фудбукетів. До речі, ми проводимо майстер-класи для онкохворих та для мам, котрі доглядають онкохворих діток. Карвінг – творчий процес, який стає своєрідною позитивною терапією.
•
•
Ми з чоловіком займаємося волонтерством та благодійністю. Я консультую з питань онкології та допомагаю збирати кошти на лікування родинам, яким вирішила допомагати. Постійно беру участь в організації благодійних проектів, або сама виступаю їх ініціатором. Мені це подобається. Я хочу бути корисною та допомагати людям у складний період не втрачати надію на щасливий фінал історії.
•
Photo: Oleksandr Serbinov
Filming & editing: Vlad Pustovit
Interview by: Kseniya Goncharova
Makeup: Elizabeth Ovodova
Translation: Global Translation Services 1+1
Production: Million production
The dress: Mazaribaz, Arin Apparel
Location: Fabius