Організатори щорічного Міжнародного театрального фестивалю JoyFest, який збирає театри з України та світу вже всьоме, Дмитро та Ксенія під час інтерв’ю розкрилися з дуже несподіваної сторони. Здавалася б, що їх тандем – це поєднання прагматичного чоловічого підходу та романтичного жіночого. І ролі у їх команді так і розподілені. Але манкий світ театру так захопив обох, що виникає питання: хто з них більше любить театр? І у Дмитра, наперекір логіці, є непогані шанси виграти спір у дружини, котра була близька до театру зі шкільних часів.
•
•
Готуючись до інтерв’ю, аналізуючи інформацію, яка є у мережі, і співставляючи її з враженнями від особистого спілкування, я дійшла висновку, що Ксенію можна назвати еталоном активної жінки 21-го століття: багато працює, багато подорожує, чудово виглядає (а це теж робота). Як позначається ця активність на подружньому житті? І як двом активним людям досягти гармонії у стосунках?
Дмитро: Щоб була гармонія в родині, я слухаю, що каже дружина, та з усім погоджуюсь. Вона ж, як справжня жінка, робить наступне – якщо я одразу погоджуюсь, вона починає пропонувати безліч варіантів. Тоді ми разом обираємо найкращий. Взагалі, чим би Ксенія не займалася – творчістю чи бізнесом, мені дуже цікаво дивитися на перебіг подій та результат.
Ксенія: Почнемо з того, що бізнес – одна історія, а фестиваль – зовсім інша. Театральний фестиваль, який ми організовуємо з Дмитром, – це не бізнес, це соціальний проект. Культурні заходи такого рівня не можуть приносити прибуток (в Україні так точно). Тільки задоволення. Ми робимо для розвитку культури України все, що в наших силах.
А з приводу того, як позначається моя активність на подружніх стосунках, можу сказати, що я завжди намагаюся залучати чоловіка і багато що робити з ним разом. Мені здається, що коли ми зустрілися, він і уявити собі не міг, що буде займатися організацією міжнародного фестивалю, де тільки учасників щороку близько двохсот, не кажучи вже про кількість глядачів. Адже зали в нас завжди переповнені. Для Дмитра фестивальне життя – це було щось дуже далеке.
А як вам вдалося вмовити його, зацікавити?
Дмитро: Вона мене не вмовляла. Почнемо з того, що я потрапив у родину, де теща вже багато років керує власним театром «Маскам Рад». Тоді, коли ми познайомилися, це ще був аматорський театр (тепер це повноцінний професійний репертуарний театр), де іноді грали мій тесть та моя майбутня дружина. Тож, перше знайомство з родиною – це була фактично вистава. Так я випадково потрапив за лаштунки театрального світу. А потім трупа театру вирушила на фестиваль до Румунії. Я тоді, на жаль, не зміг поїхати з ними.
Ксенія: Так, ми вирушили на театральний фестиваль та грали там виставу за відомою п’єсою румунського драматурга Міхая Себастьяна «Безіменна зірка»… В європейських країнах фестивальне життя дуже активне. Там у кожному маленькому містечку мінімум двічі-тричі на рік проходить певний фестиваль міжнародного значення: театральний, танцювальний або музичний. Їх там багато різних. А у великих містах таких фестивалів не кілька на рік, як у Києві, а їх там десятки.
Тож, у румунському місті Лугож ми потоваришували з організаторами театрального фестивалю – це дуже приємні та відкриті люди. Вони нас запитали, а чи можуть вони приїхати до нас в Україну на подібний захід. Питання застало нас зненацька, тож ми майже на автоматі сказали: ви приїжджайте до нас на фестиваль. Хоча на той момент ніякого фестивалю навіть в проекті не було.
•
•
Я правильно розумію, що Ксенія пообіцяла організувати фестиваль, а вас, Дмитре, поставила перед фактом?
Дмитро: У нас в родині немає звички ставити когось перед фактом. У Ксенії виникла ідея, котру я підтримав. Це було зовсім незрозуміло: ні з чого почати, ні скільки це буде коштувати. Основна місія була – створити проект для людей: для театрів, для глядачів, для всіх тих, хто взагалі цікавиться мистецтвом. Ми хотіли створити соціально-культурний проект. Тож с самого початку ми орієнтувалися на те, що вхід має бути безкоштовним. Перший JoyFest ми повністю організовували за власний кошт. Ми мали надію, що на другий чи на третій фестиваль відреагує місто чи держава. Можливо, якось долучаться, хоча б частково допоможуть, наприклад, майданчиком чи забезпеченням іноземних гостей. Хочу відразу сказати, що цього не сталося.
Ксенія: Досить сумно, що навіть на рівні будинків культури, які ми намагалися залучити та орендувати їх сцени, ми постійно стикалися з безліччю проблем. Вони не хочуть пускати когось до себе, не хочуть працювати поза планом, надміру. Готовність суспільства до таких проектів викликає занепокоєння.
З приводу готовності суспільства, я так розумію, що ви не знайшли порозуміння з Міністерством культури?
Дмитро: Тут тонкий момент. Нас часто питають: хто вас фінансує? Я завжди кажу, що коли ми організовували фестиваль, ми ні у кого не питали дозволу, ми його створили самі. Тому приходити до когось і вимагати фінансування ми не вправі. Ми можемо лише звернути на себе увагу та запропонувати співпрацю. І, зрештою, у нас свій формат. Ні під кого змінювати його чи підлаштовувати ми не будемо, бо це сталий формат міжнародного фестивалю європейського зразка.
Ксенія: Формат JoyFest не є типовим для України. Ми займаємося цим сьомий рік. Максимально намагалися адаптувати формат під наші реалії, під запит українських театрів та глядачів. І, звичайно ж, з кожним роком ми щось змінюємо, щось виправляємо, намагаємося робити свою справу краще. Останні роки наш фестиваль «виріс». Тепер це чотири дні. В день йде вісім-десять вистав і два-три майстер-класи з акторської майстерності та театральної справи. У глядацькій залі на кожній виставі сидить до 500 глядачів. Зала повна навіть у будні.
•
•
Розкажіть, як далі складається міжнародна співпраця?
Дмитро: Справа в тому, що першими нас помітила саме міжнародна театральна спільнота. Вони приїхали до нас спочатку як учасники. Вже на першому JoyFest окрім театрів з України ми приймали Румунію, Італію та Грузію. Ми почали активно співпрацювати з Міжнародною асоціацією аматорських театрів AITA/IATA. Далі до нас в склад журі почали приїжджати театральні експерти з Європи. Були члени журі з Нідерландів, Швеції, Естонії, Угорщини. Цього року вже вдруге приїхав з Великобританії Алед Ріс-Джонс – віце-президент Британського центру міжнародної театральної біржі AITA/IATA, член журі десятка міжнародних фестивалів по всьому світу.
Ксенія: За семирічну історію фестивалю на майданчику JoyFest у Києві показали свою творчість театри з різних куточків України, з Вірменії, Словаччини, Литви, Єгипту, Румунії, Парагваю, Ірану, Швеції, Угорщини, Італії, Ізраїлю, Польщі. Деякі країни були представлені двічі різними колективами.
Цього року Міжнародний театральний фестиваль JoyFest та низка фестивалів під егідою нашої громадської організації отримали відзнаку від Європейської асоціації фестивалів «EFFE Label 2019-2020». Це своєрідна «Зірка Якості» для фестивалів.
Справа в тому, що з міжнародною спільнотою ми швидше знайшли порозуміння, ніж з нашою, так званою, культурною елітою. Мова йдеться не про глядачів (з ними в нас все чудово), а саме про українську культурну спільноту. Не всі розуміють – що, як і для чого ми робимо. Не всім це подобається. Але нас це не лякає, а, скоріш, надихає йти далі.
• 
•
Цікаво, як ви знайшли свого глядача? Тому що в мене таке враження, що зараз театр не користується шаленим попитом…
Дмитро: А ви знаєте, у нас в країні в театрально-культурній сфері є певний «голод». Так, звісно, в Україні та в Києві зокрема є багато репертуарних театрів. Деякі – дуже високої якості, деякі – не дуже. Майже всі знаходять свою аудиторію. Але фестиваль – це дещо інше. Це поринання у тему. Це не просто дві години, проведені в глядацькій залі. Тут можна побачити процес підготовки до вистави, познайомитися з акторами після, подивитися наступні вистави, порівняти, взяти участь у майстер-класі, надихнутися, врешті-решт, вирішити займатися акторською майстерністю та вийти на сцену. Це корисне дозвілля, яке спонукає до розвитку, пошуку чогось нового в собі.
До того ж у нас європейський стандарт: різнопланові вистави до 90 хвилин, які йдуть майже в режимі нон-стоп. Головне питання не в тому, як зібрати людей, а в тому, як їх проінформувати. Люди з радістю приходять на всі чотири дні та беруть участь у всіх заходах фесту. В нас є глядачі, які роками ходять до нас родинами. Навіть на перший JoyFest (з мінімальною рекламою) до зали, яка розрахована на двісті чоловік, прийшло більше людей, ніж вона могла вмістити.
Ксенія: Це навіть і не реклама була. Колись я працювала журналістом та піарником, тож у мене був деякий досвід щодо інформування людей. Дуже важливо, що і друковані ЗМІ, і інтернет-видання, і радіохвилі розуміють, що ми не заробляємо на фестивалі – це благодійність, тож за розміщення матеріалів на їх ресурсах вони з нас не беруть грошей.
Дмитро: Хочу додати, що перший фестиваль показав, що у нас є широка аудиторія, якій це цікаво. Якби цього не сталося, ми б припинили робити це одразу. Наша цільова аудиторія – лікарі, вчителі, бухгалтера, офісні працівники, пенсіонери, студенти, творча інтелігенція. Щороку ми бачимо, що зацікавлених стає дедалі більше. Зараз фестивальний майданчик вміщує до 500 глядачів. За чотири дні фестивалю ми збираємо до п’яти тисяч глядачів, поціновувачів театру. Більше наш вже традиційний майданчик та партнер – готель «Хрещатик» – просто фізично не вмістить.
• 
•
Як ви організовуєте роботу; хто за що відповідає?
Ксенія: У нас дуже маленька команда. Весь фестиваль організовує п’ять-шість людей. Це і є вже сталий Оргкомітет JoyFest. Фестиваль – великий, бажаючих багато. Приймаємо колективи не за статусом, а виключно за відео вистав, котрі вони додають до заявки. За таким принципом працюють всі міжнародні фестивалі. Нікому немає діла до того, як ти круто себе назвав. Важливі тільки якість постановки, актуальність обраної теми та бажання на чотири фестивальні дні стати частиною цілого. Ми всі разом опрацьовуємо запити та шляхом голосування обираємо учасників наступного фестивалю.
Глобальними питаннями займається Дмитро. Він займається майданчиком, рекламою в київському метрополітені, курує фінансові питання. А я займаюся більше адмініструванням. Я і моя колега Аліна Сакун збираємо по шматочку фестиваль. Десь за півроку до старту ми оголошуємо прийом заявок, робимо розсилку театрам по всьому світу. Спочатку це багато листування.
Ближче до самого заходу долучаємо партнерів, друзів. Починаються макети, підготовка дипломів, перемовини з учасниками та журі, складання програми, створення авторських призів, пошук подарунків, організація трансферів, поселення, закриття тощо… Всі задіяні в цьому процесі допомагають нам створити це велике свято. Ми дуже цінуємо допомогу кожного.
Зустрічає іноземців наш директор по розвитку та за сумісництвом мій тато Віктор Кожевніков. Мати – Інна Гончарова – організовує роботу журі. Під час заходу вже підключаються актори театру «Маскам Рад», волонтери, небайдужі до театру. Протягом багатьох років технічним директором JoyFest є Мітя Матусов, котрий колись був просто сусідом моїх батьків з верхнього поверху. А тепер він член родини, друг та актор театру.
• 
•
Тобто ви в прямому сенсі слова така сімейна команда?
Дмитро: Сімейно-сусідська.
А ви коли-небудь шкодували, що вв’язалися в цю гру?
Ксенія: Так, іноді буває. Я досить емоційна людина, тож коли щось йде не за планом, я засмучуюсь.
Дмитро: Ні! Хоча це складно, це забирає купу часу, це далеко не завжди вдячна справа. Більшість людей, які приходять, і навіть ті, які приймають участь, впевнені, що фестиваль фінансується, та виставляють певні вимоги до поселення, харчування чи ще якихось пунктів. Дуже мало людей розуміє, що ми не отримуємо жодних коштів. Що команда маленька. Іноземці не вірять, коли бачать, що фестиваль робить така обмежена кількість людей. В них такі заходи організовують тільки при наявності повного фінансування держави або фондів та з командою як мінімум 20-30 учасників.
Глядачі ж їдуть в метро, бачать в кожному з 705 вагонів нашу рекламу, приходять в Гранд-хол готелю «Хрещатик», і в них складається враження, що за всім цим стоїть купа грошей і велика команда. Ми нікому не розказуємо всіх тонкощів, і, чесно кажучи, мало хто питає.
Так чому ж ви не шкодуєте? Невже ви, за Станіславським, так любите театр?
Дмитро: Тут ось у чому справа: по-перше, це затягує. А по-друге, виникає складна така дилема і питання, яке люди, на жаль, досить рідко собі задають: чим і для чого ти живеш? Якщо замислитися, то приходить розуміння, що завжди є певна частина від цілого, яку можна віддати. Її можна просто роздати, можна пропіаритися, є купа благодійних організацій, куди можна віддати гроші, і спасибі їм за це. А ми знайшли спосіб такої благодійності, яку самі ж і організували.
Це сімейний бюджет, тут треба розуміти, що якщо ми організовуємо фестиваль, то ми в прямому сенсі не купуємо чогось або не їдемо кудись. Ми розраховуємо самі на себе. Я прийшов з бізнесу, і в мене відповідне середовище. Так от, коли все починалося, партнери питали в мене: навіщо вам це? І тільки зрозумівши, що це винятково благодійний проект, вони допомагають. Причому це люди часто не налаштовані на витрати. Вони завжди намагалися заробляти. Вони часто просто не думали про таку благодійність. А тепер вони долучаються, причому абсолютно свідомо.
Ксенія: Ми обрали саме цей напрямок благодійності, тому що в нас дуже мало значення надають саме культурі. Театр торкається багатьох струн людської душі, надає можливість розвиватися в різних напрямках.
•
•
І моє останнє запитання, традиційне: про що я вас ще не спитала, а варто було б?
Ксенія: Найцікавіше питання: як непросто жити в цьому всьому Дмитру? Він дуже розсудлива людина, і в нього точно не було планів займатися театральним фестивалем. Я така по життю: кидаю собі виклики, мій девіз – «Немає нічого неможливого!» А Дмитро наважився на все це свідомо. Це крок, достойний поваги.
Дмитре, а скажіть: от ваша дружина, ваша теща, ваш тесть – всі виходять на сцену. А ви?
Дмитро: Ні, я не граю, мені ліньки текст вчити. Якби можна було зробити на сцені експромт, то я вийшов би, але родина на це не погоджується – вони професіонали. Знаєте, Станіславський сказав, що «актор повинен вміти йти від себе», а Чехов додав – «і якнайдальше». Так от зараз я на цьому шляху.
•
Дякуємо за співпрацю та надану локацію «Caribbean - Concert Hall & Night Club»
•
Photo: Oleksandr Serbinov
Hair by: Елизавета Оводова
Filming & editing: Влад Пустовит
Location: Caribbean Club. Night Club
Production: Million production