Інсталяція «I'm Fine» медіапроєкту Ukrainian Witness

Віталій Дейнега розповів про перші враження від огляду інсталяції відвідувачами фестивалю.

I’m Fine – так називається наша робота цього року на американському Burning Man. Якщо дивитись на неї здалеку – це просто красиві і яскраві, майже іграшкові, букви. Але коли підходиш до них ближче – бачиш, що обшито їх елементами поверхонь, які пошкодили російські ракети, снаряди та кулі.

Люди стоять і дивляться. Іноді дуже довго. Сміливіші торкаються гострих країв. Багато хто плаче. Здається, наша ідея спрацювала і її почують тут десятки тисяч людей. Наша абсолютно неадекватна життєва ситуація стала для нас нормою, ми навчились бути сильними та святкувати життя навіть за цих обставин. Ми все менше реагуємо на ракети й смерть, горе і надзусилля, які доводиться докладати, щоби просто не зʼїхати з глузду від страхів війни та від почуття провини за те, що робиш недостатньо. Ми правда «в нормі», просто наша норма страшніша за нічні жахіття. Але ми живемо, боремося і навіть намагаємось іноді радіти. Ми «в порядку». Ми навіть готові щиро запитати у світу «а як справи у вас?».

Інсталяція складається з різних елементів. Найбільше серед них розстріляних і порваних уламками знаків «пішохідний перехід». Їх всього дванадцять. Це про людей, вбитих росіянами на початку війни просто за те, що вони переходили дорогу чи їхали на велосипеді у справах. Є два знаки «обережно діти». Один з них було знято біля повністю зруйнованої росіянами школи в Херсонській області. Коли я розказую глядачам про неї, то кожен раз показую фото залишків школи. Є шматок торгівельного центру. Одного з найкращих в Херсоні. В якому був Мак і купа різних магазинів. Його розвалили з танків у перші ж дні повномасштабної війни. Є великі дорожні знаки з назвами населених пунктів: від Великої Криниці до Херсона, Чернігова та Харкова. Кожен з цих експонатів практично музейний. Бо, наприклад, в Херсоні було всього три настільки великих знаки.

Крім того, є хвіртки та шматки парканів. Наприклад, великі й важкі залізні ворота з Макарова, які вирвало і зімʼяло вибуховою хвилею. Вони про звичайних людей, вина яких була лише в тому, що вони вирощували огірки та картоплю, жили в Україні. І були вбиті суто через це. Також є шматки сонячних панелей та трансформаторів, які показують, що росіяни не тільки вбивають людей, а ще чинять екоцид, знищуючи зелену і не тільки енергетику. Є шматки спортивних і дитячих майданчиків з тих частини Херсонської області, де цивільні уже або вбиті, або поїхали. Є хвіртка від двору, знищеного до рівня ґрунту, будинку.

Один американець сказав, що в нашій інсталяції стільки горя і смерті, що це важко витримати й заплакав. Інший сказав, що в ній багато сили, бо якби ми були жертвами, а не воїнами – ми б її сюди не привезли.

- Цю зиму ми можемо зустріти без світла, тепла і води в частині осель.Але ми нормально

- Вибухи в моєму місті, але прилетіло в інші будинки. Я в нормі

- Я тільки з похорону друга, але я в нормі. Дякую що дочекались на роботі.

Це наша нова норма. Норма, якої ми не хотіли та не заслуговуємо. Але в якій ми продовжуємо боротись і святкувати життя. Ми чесно відповідаємо: «я нормально», часто навіть не усвідомлюючи, що пишемо це з найстрашнішого з можливих снів. І ми абсолютно щиро готові запитати, як справи у них і подякувати за допомогу. Бо, як ми не усвідомлюємо глибини жаху з якого це пишемо, так і не усвідомлюємо сили цих слів. І того наскільки сильним став кожен з нас. Але цей контраст дуже відчувається тут. І він викликає дуже глибоку емпатію, повагу і захоплення нами. Саме тому так багато людей плаче біля нашої роботи. Але не тому, що нас жаліють. А тому, що захоплюються тим, що і як ми проходимо разом, кажучи «ми в порядку».