Зірковий акторський склад, провідні режисери, гастролі, аншлаги, кращі майданчики, гучні прем’єри, концерти та вистави — це все звичайне повсякденне життя нашого незвичайного талановитого героя. Саме він організував концерти та вистави з Михайлом Єфремовим, Андрієм Макаревичем, Крісом Норманом, Scorpions, Roxette, Adam Lambert, Костянтином Райкіним, Євгеном Мироновим, Олегом Меншиковим, П’єром Рішаром та іншими світовими артистами.
Саме він один з перших в Україні почав розвивати антрепризний театр. Саме він ламає стереотипи та робить український театр сучасним, незвичайним, модним. Про культурне життя нашої країни, про сучасного глядача, карантин та життя маленького, але амбіційного театру в центрі Києва ми поспілкувалися з директором та художнім керівником академічного театру «Актор», продюсером і режисером Славою Жилою.
•
•
Слава, вам 34 роки, і можна сказати, що ви досить молодий керівник театру. Насправді, це дуже круто, і варто неабиякої поваги. Адже за час вашого головування театр «Актор» почав повноцінно працювати, отримав нових співробітників, репертуар, глядачів, популярність та навіть статус академічного театру. Ви народилися в театральній родині. З малечку чи мріяли ви пов’язати своє життя з театром, як і ваші батьки, чи все ж таки були думки піти іншим шляхом?
В дитинстві я взагалі не мріяв працювати в театрі, а дуже хотів стати військовим прокурором. А ще в дитинстві кожного Нового року, або коли я десь бачив, як падала зірка, я загадував бажання: «Хочу стати президентом!». Такі мрії були в дитинстві. Але коли прийшов час вступати до вузу, то родина навіть не мала сумнівів з приводу того, що я оберу саме театральну освіту. Рідні не дуже питали мене про мої бажання.
В нашої театральної династії були досить скромні статки, тож дозволити собі платну вищу освіту за кордоном або у елітному вузі ми тоді не могли. А вступити на бюджет в Харківську юридичну академію імені Ярослава Мудрого, де навчали військових юристів, було досить складно. Оскільки мій батько — режисер-постановник та актор, заслужений діяч мистецтв України В'ячеслав Миколайович Жила — на той час двічі закінчив Київський університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, то мені якось доречно було потрапити на навчання саме туди. Мене там, так би мовити, зустріли дуже привітно. Я спитав у батька, ким я стану після закінчення вишу. Він відповів, що я отримаю професію театрального продюсера. Загалом я не був проти. Мені було цікаво. Мені здалося це непоганою ідеєю. Тож це і визначило мою долю.
В свої роки ви вже встигли отримати три вищі освіти. Після Університету імені Карпенко-Карого у 2016 році ви закінчили Київський університет права НАН України за спеціальністю «Правознавство», а у 2017 — Міжнародний інститут менеджменту (МІМ-Київ) за фахом Master of Business Administration, Master of Public Administration…
Все вірно. Начебто немало, але я не вважаю, що в 34 ти супермолодий. Ти супермолодий в 24. В 34 людина вже має свій досвід, свою філософію. Взагалі, якщо задуматись, то в житті не існує чогось конкретно хорошого або поганого. Чи класно, що я тоді вступив до театрального, чи не класно? Багато чого залежить від того, як склалися обставини. Взагалі я задоволений своїм творчим шляхом в цілому та зокрема. На жаль, більшість моїх однокурсників зараз не працюють ані в театрі, ані в культурі взагалі. Але мені здається, що це, скоріш, проблема нашої вітчизняної освіти. Взагалі в нас дуже слабкі театральні навчальні заклади порівняно з Європою чи Росією. Тому не вистачає класних драматургів та режисерів. Це зараз великий дефіцит, особливо режисерів. Я сам вже не раз замислювався над тим, щоб відкрити власний приватний вуз. Такий собі театральний MBA, який буде випускати крутих мистецьких профільних спеціалістів. В Україні необхідно запровадити практику запрошення іноземних викладачів зі сфери театру, бо ми своїм «болотом» не справляємось. Колись я обов’язково втілю цей задум в життя і відкрию бомбовий приватний театральний інститут. Поки що «Актор» забирає багато часу.
•
•
Мені пощастило набратися досвіду та отримати практичну вищу освіту, коли я п’ять років працював в Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки. Я потрапив в цей легендарний театр ще на другому курсі університету. Здається, ще не було мені навіть вісімнадцять років. Так я став у національному театрі адміністратором. Оскільки з дитинства я жив «за кулісами», то досить швидко освоївся на підмостках столичної сцени. Працювати в театральному колективі було непросто. Колись актор Олександр Ширвіндт сказав: «Театр — це тераріум однодумців». Якщо чесно, то досвід підказує, що театр — це просто тераріум, однодумцям дуже важко в сучасному театрі виживати.
Ваша кар’єра розвивалася досить стрімко. Після роботи в театрі ви спочатку працювали в продюсерському центрі, а потім заснували театральну-концертну агенцію RB Group, котра за п’ять років здійснила понад 150 вистав та концертів майже зі всіма зірками українського театру та телебачення. Ви привозили до Києва відомих зірок з-за кордону. Чи складно було стати чи не єдиним успішним антрепренером в країні?
Напевно мені це далось легко, адже ринок був з великим дефіцитом вітчизняного продукту на той час. Аналогів тому, що я робив, майже не було в Україні. І ми як раз потрапили на період революції в країні. Конкуренція була мінімальна. Театральним продюсуванням займалися театральне товариство «Бенюк та Хостікоєв» та Ірина Зільберман. Я розпочав свою діяльність активно, стрімко та весело. Познайомився одразу зі всіма топовими акторами — Юрієм Горбуновим, Лілією Ребрик, Ольгою Сумською, Олексієм Вертинським, Володимиром Горянським… Ми почали досить цікаво та масштабно співпрацювати.
Зараз складно, але важливо втриматися на цьому п’єдесталі успішної компанії, тому що з’явилося багато конкурентів, яким я на початку підказував та навчав правильно працювати. Я завжди з легкістю ділюсь своїми знаннями та досвідом. Це ж круто, коли до тебе приходять і питають, як і що робити. Я із задоволенням розказую та пропоную не конкурувати, а співпрацювати разом. Але іноді це неможливо — всі люди непрості, я в тому числі. Тому ці «конкурентики» займають меншу частину квиткового ринку. Я був би радий, аби вони досягали успіху, але, на жаль, часто бачу не досягнення, а відверту халтуру. Або коли продюсер виходить з акторами на поклон, хочеться викликати санітарів (посміхається).
Чи завжди все, що ви робили, приносило позитивний результат? Ви завжди знаєте, чого очікувати від своїх рішень?
Останнім часом спіймав себе на думці, що людина ніколи не знає, яким буде результат її дій. Наприклад, ти можеш зібрати найзірковішу команду, і з цього нічого не вийде. Тому просто треба багато працювати, експериментувати, не боятися братися за якісь нові речі. Безумовно, будь-яка діяльність складається не тільки з перемог, але часто з певних програшів та факапів. Це нормальний процес. Саме ці невдачі дають можливість провести аналіз над своєю роботою, виявити помилки та виправити їх у майбутньому, потім піти далі вгору, легше, веселіше, і придумати щось нове. Але і це не завжди може бути ефективним. Тому однозначної історії успіху я не можу розповісти. Методи роботи постійно змінюються та втрачають актуальність. Треба постійно шукати нові актуальні шляхи.
•
•
У травні 2017 року ви стали директором майже нікому невідомого київського театру «Актор». Чому ви взагалі вирішили подаватися на конкурс художніх керівників та чому захотіли очолити саме цей театр?
Історія почалася з того, що після внесення деяких змін до законодавства я вперше пішов на конкурс художніх керівників до Українського малого драматичного театру. Я був сповнений надій, але мене тоді не обрали на позицію керівника. Потім така ж історія була у мене з Київською малою оперою. Я якось навіть зневірився у державних змінах. Але потроху почалися зміни на керівних посадах київських театрів. Законодавство таки почало працювати проти старої системи. Відбулись реальні перевірки в закладах культури, та пішов процес зміни директорів.
Я дуже добре знав засновників та діюче керівництво театру «Актор». Мене запросили взяти участь у конкурсі. Я не одразу погодився, бо було дуже багато роботи. Але потім я якось повівся на всю цю історію, виграв конкурс. Це було нескладно, тому що бажаючих керувати театром не знайшлося. Хоча на попередніх конкурсах було багато людей.
Я приступив до роботи. Провів внутрішній аудит, знайшов багато порушень, звільнив навіть тих людей, котрі мені запропонували працювати в театрі «Актор»… І, звичайно ж, це спричинило конфлікт.
Два місяці я просто сидів та розгрібав завали з документів. Тож мені було потрібно або звільнятися, або приступати до активних дій. Я почав діяти, і ми випустили «Бійцівський клуб» у постановці Ігоря Білиця.
А чого вас взагалі потягнуло бути директором маленького театру? У вас же були більші майданчики, великий успіх, зовсім інші гроші…
Я вам більше скажу, театр «Актор» як муніципальна установа дотується з бюджету. Каса театру приносить ще трохи грошей, але, щоб запросити нормального режисера, доводиться долучати знайомих благодійників, спонсорів, звертатися до УКФ, або діставати гроші з власної кишені. Всі глядачі, котрі йдуть на мої антрепризи або займаються у моїй театральній школі, стають, так би мовити, частково акціонерами театру «Актор». Також долучаються та допомагають приватні структури, мої друзі. Але насправді вже давно пора Верховній Раді прийняти закон про меценатство. Вірніше, він є, але він не працює.
Так склалося, що театр мене кликав, як привид батька Гамлета. Нічого не поробиш. Я ж з театральної родини.
Але не вважаю, що я зробив щось неймовірне. Хоча з нічого вдалося створити театр, де працюють кращі актори, кращі режисери, приїздять іноземні колективи… Але це, мені здається, нормальні управлінські речі для адекватного керівника.
Нещодавно відкрив документ — п’ятирічну стратегію програми, яку готував перед конкурсом на посаду художнього керівника. Виявилося, що те, що було заплановано зробити за п’ять років, я втілив за два з половиною.
Можу додати, що, напевно, я вирішив очолити театр, аби легалізуватися серед професіоналів. Тому що наша театральна тусовка не сприймала та не розуміла повною мірою значення антрепризного театру. А я вважаю антрепризу навіть більш складною історією, ніж репертуарний театр. Наприклад, відомий імпресаріо Сергій Дягілєв на початку ХХ сторіччя своїми антрепризами створив богемний театр та відкрив безліч талановитих всесвітньо відомих імен.
•
•
За час вашого головування в театрі «Актор» він дуже змінився. Оновилися приміщення театру, трупа, репертуар, зовнішня комунікація з глядачем, навіть фасад. Тепер зала театру завжди повна, прем’єри анонсуються у ЗМІ, а з вами співпрацюють модні молоді режисери та провідні українські актори театру і телебачення України. І це всього лиш за півтора року. Які ваші амбіції щодо подальшого розвитку театру «Актор»?
Я хотів би і міг би вивести театр «Актор» на дуже крутий рівень, але деякі запропоновані обставини не дають мені це зробити. Наприклад, кінотеатр «Ліра» займає п’ять днів на тиждень, а ми займаємо лише два дні. Тож, ми постійно в діалозі та співпраці. Хоча часу для репетицій не буде вистачати ніколи. Тому ми не можемо створювати стільки прем’єр, як, наприклад, національні театри.
Я не раз думав відкрити свій приватний театр. Театр — це дуже енергозатратний процес. «Актор» все ж таки має підтримку міста та дотації. Якось вже так сталося, що я опинився саме тут. Тож, напевно, це має якийсь свій сенс та карму. А далі подивимось.
Ви Карабас-Барабас чи добрий худрук театру? Як взагалі будуєте комунікацію з трупою театру та з тими, з ким співпрацюєте?
Я думаю, що я Карабас та Бармалей. Комунікацію з трупою будую погано та складно — адже я профдеформований трьома вищими освітами, і не розумію, як у людей може бути ще й особисте життя, окрім служіння Мельпомені. Останнім часом я став вже більш поміркованим, ніж раніше. Намагаюся пом'якшити ситуацію. Але без конфліктів театр не існує, він на цьому побудований.
Ви впливаєте на всі процеси, які відбуваються у театрі?
Я би хотів на них не впливати. Було б класно їх делегувати. Але якщо ти керівник, то не можеш не втручатися у всі процеси. Тому що як тільки припиняєш тримати руку на пульсі, одразу ж все летить геть, хоча команда часто спасає.
•
•
Ви один з небагатьох, хто вже багато років робить український театр модним мейнстрімом у хорошому сенсі цього слова. Що для цього необхідно, на вашу думку? Яким має бути театр, щоб в нього було модно ходити?
Поки що театр ще не настільки модний та популярний, як хотілося б. Необхідно ще більше та наполегливіше працювати. Для цього мають виходити на сцену найкращі актори, вистави мають ставити класні режисери, і це безпосередньо має відповідати викликам сьогодення. Коли сценічна театральна мова буде для глядача актуальною та зрозумілою — тоді виграють усі. І мені здається, що деколи нам не вистачає якоїсь гостроти та гіркоти.
Тобто сучасний глядач хоче гострого та гіркого?
Так, гостренького постдраматичного реального шоу.
Наприклад, особисто я ходжу до театру з якимось своїми внутрішніми запитаннями. Для мене театр — це не просто храм мистецтва, а справді на рівні зі справжнім Колізеєм. Ще приходжу туди як до особистого психотерапевта. У театрі я майже завжди знаходжу відповіді на все, що мене хвилює. Гарна вистава — це як сеанс психоаналізу.
Думаю, що люди ходять до театру теж зі своїми особистими запитами, а також у пошуках спілкування. Але все ж таки чекають на високоякісний інтертеймент. Саме в цьому напрямку ми і працюємо. І я знаю, як покращити в нашому театрі цей рівень шоу. Хочу зробити наш театр ще більш яскравим. Але в центрі все одно головним залишатиметься актор на сцені та його слово.
Співпрацюючи з різними проектами, режисерами, майданчиками, ви бачите одного і того ж глядача? Чи в Будинок офіцерів ходять одні люди, в російську драму — зовсім інші, а у маленьких театрів — зовсім окрема аудиторія?
Глядачі зараз дуже різні. Кожен театр, кожен майданчик відвідує різний глядач. Справжню цільову аудиторію дуже складно визначити. Ходять люди різного віку, професій, статусів. Тому ми спілкуємось з глядачем майже всліпу. Створюємо якісні маркетингові афіші, а потім всім театром постимо їх у соцмережах. Так і залучаємо нову аудиторію.
•
•
Також ви вже пару років розвиваєте театральну школу «Сверхзадача», де художнім керівником є народний артист України Олексій Вертинський. Розкажіть, навіщо вам стільки акторів-аматорів? Вони ж усі потім теж хотітимуть грати на сцені.
Вони і грають у нас. Постійно виходять на сцену випускники школи. Часто ці вистави благодійні — останнього разу збирали кошти для фонду «Життєлюб».
«Сверхзадача» дає всім бажаючим, які до неї вступають, здійснити мрію дитинства — вийти на сцену. Також багато слухачів приходить до нас з якимись психологічними проблемами, інколи навіть не знаючи про це. Акторські тренажі допомагають відкрити внутрішні приховані ресурси. Ми настільки зараз систематизували все у школі і набрали таких викладачів, що наші студенти досить легко вивільняють свою законсервовану енергію і кайфують від цього. Це і є основна з ідей «Сверхзадачі». Така собі магія, ліки, які діють на рівні півсвідомості та лікують душі.
Насправді, зараз дійсно є такий тренд, що наявність в актора профільної освіти не є важливою. Якщо людина добре грає на сцені — це головне. Вже є такі театри з акторами, що не мають диплома актора. Як на мене, це досить складна історія. І ми з групою режисерів не раз бачили, що це майже неможливо — вивести на сцену поряд з професійними акторами аматорів. Сам по собі домашній театр — чому б ні. Але це все ж таки більш історія для своїх — для родичів, знайомих, друзів, колег…
А що для вас взагалі означає театр?
Я б сказав, що театр для мене — це спосіб життя. І це перш за все — моя домівка. Це основне заняття і наскрізна думка моєї свідомості та підсвідомості.
Як театри переживають карантин? Чи зможуть заклади культури встояти перед пандемією?
Театри під час карантину — це суцільні цілодобові випробування. Це шлях, на якому ми можемо зустріти нові форми, а можемо побачити навіть закриття незалежних культурних установ. Пандемія не зможе знищити культуру в цілому та зокрема, і це частково заслуга нашої держави, яка підтримує та фінансує культуру.
Взагалі я встановив для себе наступне правило: в цей нелегкий час планувати все в рамках закону та обмежень, але без очікування будь-яких змін чи локдаунів. Якщо ж чекати посилення карантину з дня на день, то так можна і з глузду з’їхати. Але tomorrow never die!
Незважаючи на важкі часи, чи є у театру «Актор» та у вас особисто творчі плани на 2021 рік? Які саме?
Планів, як завжди, дуже багато на весь 2021-ий рік. Я буду ставити Антона Чехова «Вишневий сад». Ігор Білиць обіцяв закінчити «Тойбеле та її демон» Башевіса Зінгера. Запланували з Іваном Даниліним поставити «Гравці» за Миколою Гоголем. А ще Вероніка Літкевич буде ставити братів Преснякових «Дещо про технології проживання життя». Також, в планах гастролі до Фінляндії, якщо не буде тотального локдауну. Звісно, є ще декілька секретних постановок, над якими ми ведемо переговори та розкажемо про них вже найближчим часом.
•
•
Що для вас означає успіх?
Фредді Мерк'юрі казав, що гроші мають важливе значення, адже завдяки ним він бачить, як фанати цінують його творчість. Коли квитки розкуплені на багато місяців вперед, це можна вважати за успіх. Успіх для мене і для театру (а я себе асоціюю з театром) — це можливість монетизації, яку легко виміряти кількісним показником. І не важливо, будуть це тисячні лайки, продані квитки або кількість глядачів. Адже без аншлагів навіщо займатися театром? Аби поділитися своїм багатим внутрішнім мистецьким світом з напівпорожньою залою? Перепрошую, але театр так влаштований: сцена, де грають актори, і глядацька зала, де сидить публіка. Аншлагів нам усім!
•
Журнал MILLION — завжди #вібраціїуспіху
Фото: Oleksandr Serbinov
•
•
Команда Million magazine осознанно заботится о живой природе, а именно о деревьях. Ведь благодаря им вы можете держать в руках наше издание и испытывать его всеми органами чувств, знакомиться с героями и вдохновляться их историями успеха. Ежегодно весной мы реализуем свой проект по озеленению нашей планеты, возобновляя природный баланс.
Наша ценность — создавать в гармонии со всем земным. Поэтому обращаемся к Вам, наши уважаемые читатели, — будьте осознанны в использовании нашего творения. Прочитав журнал поделитесь им с человеком, которому он будет полезен.
•
Создавая культуру потребления, мы создаем жизнь, наполненную гармонией и любовью с миром.
Благодарим!
Искренне Ваши, команда Million magazine