Автор: Богдан Федун
02 Фев. 2021

Зірка хокею Боббі Кларк: перемога без жалю до себе

«В хокей грають справжні чоловіки! Боягуз не грає в хокей...» – це справедливе твердження зі старої пісні можна сміливо асоціювати з більшістю хокеїстів. Якщо хто не в курсі: швидкість хокеїста на ковзанах сягає 60 км на годину, а швидкість шайби – до 190 км на годину! Струси мозку, переломи, роздробленні шайбою носи і вибиті зуби є майже нормою для цього виду спорту. Крім того, хокей – реально чоловічий вид спорту: тут б’ються. Причому без рукавичок. А враховуючи, що вага 100 кг – не рідкість для гравця, удари мають страшну силу.

Боббі Кларк. Фото: www.nhl.com

Зрозуміло, що сьогодні всі хокеїсти проходять ретельний медогляд. Людей з вродженими та важкими захворюваннями відразу «відсіюють». Але раніше траплялись і виключення. І найвідоміше з них – канадець ірландського походження Боббі Кларк, зірка світового хокею 1970-х років.

Цього хокеїста ненавиділи і обожнювали. Ненавиділи за жорстку, часто «брудну» гру, гострий язик і нахабний характер. За це ж його і любили вболівальники, і товариші по команді. А ще, навіть «вороги» з інших команд поважали Кларка за його неймовірну самовіддачу. На лід він виходив, як на поле бою, і був схожий на впертого ірландського тер’єра, який буде боротися до кінця навіть з більш сильним чи більш майстерним суперником.

Тоді, в 1960-х - 1970-х роках, мало хто знав: Кларк – діабетик першого типу. «У мене виявили діабет, коли мені було 12 чи 13 років, – розповідав сам Кларк. – Я не знав, які це дає наслідки, тому що мені просто не було з чим порівнювати. Все, що мені потрібно було робити, щоб вижити, – це вчасно робити уколи. Поки я грав в хокей, я не усвідомлював, заважає мені хвороба чи ні, тому й не турбувався».

Приблизно у той самий час, що і діабет, у Кларка виявився і справжній талант до хокею. Безперечно, він і раніше демонстрував чудові результати у дитячих канадських лігах. Але саме у підлітковому віці стало зрозуміло: на Боббі чекає майбутнє професійного спортсмена. Тоді він грав за підліткову команду з рідного Флін-Флону. Не дивлячись на населення у 11 тисяч, це шахтарське містечко як могло дбало про спортивний (а правильніше хокейний) розвиток молоді. Тому всі склади «Флін-Флон Бомберс» (так правильно називалась команда), від дитячого до дорослого, мали матеріальну та, звісно, моральну підтримку рідного міста.

У Канаді хокей завжди був чимось більшим, ніж спорт – це, скоріше, друга релігія, що об’єднує канадців будь-якого походження. Тому у кожному, навіть маленькому, містечку є свої хокейні команди – як дорослі, так і дитячі. У хокей грають всі. Звісно, у такому середовищі конкуренція сягає максимального рівня, особливо коли мова йде про потрапляння в професійні клуби. Тому, не дивлячись на свої яскраві виступи в юніорських лігах та очевидний талант, Боббі Кларку потрібно було демонструвати – його хвороба не заважатиме йому грати на професійному рівні.

Боси хокейних команд НХЛ (Національної Хокейної Ліги) розуміли: гравець має приносити клубу дохід. Якщо ж він по півсезону валандається на лікарняному, – це погане вкладення. Саме тому талановитий хлопець, який, судячи з показників своєї гри, мав би стати найбажанішим новачком в НХЛ, викликав інтерес не у всіх клубів ліги. Але ті, хто бачив справжню сутність цього спортсмена, боролися за нього до останнього.

Одним з таких став скаут (тобто мисливець за талантами) команди «Філадельфія Флайєрз» Геррі Мельник. Спеціаліст українського походження побачив, що в Боббі Кларка не лише чудові навички гри в хокей. Крім цього у невеликого на зріст центрфорварда з Флін-Флону було величезне сміливе серце. На льоду він залишав усього себе без залишку. І грав кожного разу так, ніби саме цей матч, саме цей епізод боротьби на льоду для нього вирішальний. Кларк виходив на кожен матч неначе на війну, неначе в останній раз. Взагалі-то ця метафора досить близька до істини. Кларк боровся не тільки проти суперників, але й проти важкої недуги. Кожен рух спортсмена забирав більше сил, ніж у інших, а кожне зіткнення загрожувало стати реально останнім в кар’єрі хокеїста. Понад це, воно могло відправити Боббі на інвалідне крісло пожиттєво.

Боббі Кларк. Фото: www.nhl.com

Будь-яке пошкодження для діабетика набагато небезпечніше, ніж для здорової людини. Мінімальне забруднення рани загрожує жахливими наслідками аж до ампутації кінцівок та летального кінця! А всі фізичні навантаження даються їм в рази важче. Причому в ті часи хокеїсти НХЛ грали без шоломів, а хокейні «лати» були значно легшими та захищали тіло не так добре, як сучасні. Додайте до цього агресивний, навіть брутальний стиль північноамериканського хокею 1970-х років, і ви зрозумієте – Боббі Кларку було зовсім непросто. Але Геррі Мельник все ж ризикнув і зумів довести керівництву «Флайєрс», що цей хлопець – саме той гравець, навколо якого можна будувати команду. Цьому передували довгі консультації з лікарями та навіть ряд спеціально замовлених досліджень.

"Команди, які мали намір вибрати мене, просто вирішили, що хлопець, що хворіє на діабет, не зможе витримати ритм НХЛ. Це було абсолютно необґрунтоване судження, але вони їм керувалися. Наскільки я зрозумів, «Флайєрс» провів консультації з фахівцями, які запевнили його, що якщо я буду стежити за собою відповідним чином, то все буде в порядку. Я ніколи не страждав від того, що мені доводилося постійно «спілкуватися» з голкою. Це не приносило мені дискомфорту. Я просто запитав, чи можу я грати, і лікар відповів: «Звичайно»", – пригадує сам Боббі Кларк.

Таким чином 20-річний Боббі Кларк опинився у складі команди НХЛ «Філадельфія Флайєрс» у 1969 році. Перший же тренувальний табір на серйозному рівні примусив непокоїтися і самого хокеїста, і керівництво клубу – у Кларка сталося два діабетичних приступи. Один з тренерів «Філадельфії» Дейв Льюїс провів власне розслідування і дізнався, що в обох випадках у Боббі перед тренуванням був лише легкий сніданок. Льюїс розробив для нього повний дієтичний план, якого Кларк дотримувався довгі роки. «У мене була спеціальна дієта. Я вживав величезну кількість цукру, пив підсолоджені соки і колу в перервах. І, звичайно ж, «сидів» на інсуліні», – згадує тепер Кларк.

Забігаючи наперед, скажемо, що на сьогоднішній день у свої 70 років він почуває себе краще, ніж більшість людей свого віку, і лише декілька років тому полишив активну діяльність як головний менеджер свого «рідного» клубу «Філадельфія Флайєрс». У складі льотчиків Боббі Кларк двічі виграв найпрестижніший клубний трофей з хокею – Кубок Стенлі. Його тричі визнавали найкращим гравцем НХЛ, він став однією з головних дійових осіб «Суперсерії 1972», де збірна канадських НХЛівців все ж переграла за сумою матчів збірну «любителів» СРСР. Тоді Боббі Кларк, хоч і ненавмисно, але «поламав» лідера «червоної машини» Валерія Харламова. У присвяченій останньому російській кінострічці «Легенда №17» образ Кларка було максимально демонізовано.

Боббі Кларк, Кубок Стенлі. Фото: www.nhl.com

Але для Канади він був і є героєм. Боббі Кларк втілював у собі все те, що робить хокей хокеєм, а не просто спортом, де потрібно закинути шайбу у ворота, катаючись на ковзанах. Фотографії, на яких Боббі Кларк святкував переможний гол з розбитою головою, у закривавленому светрі, посміхаючись беззубою посмішкою, можуть сміливо претендувати на символ тогочасного НХЛ. Іноді здавалося, що він не боявся нічого взагалі. Він сміливо йшов у бійку чи силову боротьбу з більш габаритними суперниками. Не відчував жодного пієтету до видатних майстрів. А коли потрібно, падав на шайбу, що летіла у ворота, наплювавши на власне здоров’я та зовнішність. Щодо першого, то складалося враження, що, позбувшись страху перед діабетом, Боббі ніби казав всіма цими вчинками: «Що мені все це, якщо я кожного дня долаю діабет?». А щодо зовнішності, то у ті часи чоловік-спортсмен виглядав радше як середньовічний воїн, ніж як «перекачана» фотомодель.

Боббі Кларк. Фото: www.nhl.com

«Боббі, чому ти  не вставиш собі зуби? У тебе їх не вистачає 12 штук! Ти ж заробляєш чималі гроші, невже їх не вистачає на послуги дантиста?» – запитав його колись  журналіст. «Після завершення кар'єри. А зараз це не має сенсу: скоро їх знову виб’ють», – цілком серйозно відповів хокеїст.

Також Кларку були притаманні лідерські якості. Коли він тільки прийшов у «Флайєрс», команда, м’яко кажучи, не хапала зірок з неба. Але там вистачало досвідчених, бувалих гравців. Спочатку їх обуренню не було меж, коли 20-річний пацан, діабетик, ще й зовсім не хокейного зросту у 178 см почав закликати їх грати активніше і «не розмазувати шмарклі». Пізніше багато хто з них з повагою пригадував його лідерські якості, вміння завести своїми промовами в роздягальні команду на дійсно відчайдушний хокей і боротьбу до останньої краплі сил. Інші згадують Боббі як хлопця, що «любив спровокувати бійку з суперниками, але вважав за краще самому не втручатися». Але скинути рукавички за Кларка було кому – прізвиська гравців «Флайєрс» 1970-х говорять самі за себе: «Скажений пес», «Кувалда», «Лось», «Біс»… Справедливості заради, варто відзначити – Боббі теж міг помахати кулаками. Але пізніше в інтерв’ю говорив чесно: «Силова боротьба, зіткнення, а якщо треба, то і ключкою по ногах – це так, це було моє. А ось як кулачний боєць я був так собі».

Кларк «повісив ковзани на стіну» у 1984 році у віці 34 років, що за сьогоднішніми стандартами вважається раннім завершенням кар’єри хокеїста. Сам він пояснював це просто: у 1970-ті – 1980-ті ще не було такої розвиненої фізіотерапії та програм фізпідготовки. Зате, відмічав Кларк, хокей був значно більш жорстким, сміливим і видовищним.

«Це була команда, в якій не відмовилася б грати ні одна людина. Так, нас ненавиділи вболівальники з інших міст, але це була заздрість – і нічого більше. Можливо, ми билися частіше, ніж кому-то це подобалося, але це була правильна командна психологія. Який уболівальник відмовився б від такої команди? Ми йшли в бій разом і готові були пролити кров один за одного. На жаль, в сучасному хокеї такої команди вже не зустрінеш», – із сумом згадує вже сивий дідусь Боббі Кларк.

У період з 1990-х до середини 2010-х він (з перервами) працював генеральним менеджером клубу, якому віддав всього себе на льоду. Боббі Кларк відчайдушно намагався побудувати команду, яка була б схожа на «Бандитів з великої дороги» (так називали «Флайєрс» у 1970-ті роки). І певною мірою в нього це вдалося. Філадельфія декілька разів виходила до фіналу Кубка Стенлі, демонструючи жорсткий і брутальний хокей. Та часи змінювалися. Європейські гравці привносили свій «м’який» стиль. Здоров’я та безпека хокеїстів стали чи не найголовнішими прерогативами спорту. Команди НХЛ повільно, але невпинно втрачали індивідуальність. Хокей перестав бути шоу з діями, максимально наближеними до воєнних. Боббі Кларк залишив пост генерального менеджера у 2017 році і зараз насолоджується відпочинком. Він може із гордістю згадувати своє спортивне та управлінське минуле. Він ніколи не прогинався: ні перед суперниками, ні перед світовими тенденціями демаскулінізації у спорті, ні перед найстрашнішим ворогом – діабетом. На його шляху було чимало поразок, але головний свій бій він виграв.

Боббі Кларк. Фото: Jim McIsaac

Приклад Боббі Кларка яскраво демонструє правдивість заїждженої, але правильної фрази: «Ніколи не здавайся!». Кожен сам обирає у цьому житті – чи слідувати своїм ідеалам та переконанням, чи продати їх «заради вигідної пропозиції». Кожен сам обирає, бути сміливим чи боягузом, боротись до останнього чи за будь-яку ціну уникати протистояння, виправдовуючи це переконаннями пацифіста. Кожен робить свій вибір… Його зробив і Боббі Кларк. І, якщо вірити йому зараз, він не жалкує ні про що.

Рекомендуем почитать

Игорь Осадчий: «Быть успешным – это быть оцененным»

Встречайте легенду! Голограмма Уитни Хьюстон отправляется в концертный тур

Instagram оставил без лайков уже 7 стран